Щоденники війни: бойові медикині “Піночет” та “Єнот”

У рамках серії публікацій “Медики: щоденники війни” ми продовжуємо з вами ділитися особистими історіями медиків, які відчайдушно та невпинно борються за життя кожного українця на фронті та в тилу, ризикуючи своїм власним життям. 

Сьогодні ми хотіли б розповісти про двох відважних жінок: санітарки-стрільця однієї з піхотних бригад ЗСУ з позивним “Піночет” та  бойової медикині Іноземного легіону Головного управління розвідки Міноборони з позивним “Єнот”.

“Щоденник війни” санітарки-стрільця з позивним “Піночет”.

У цивільному житті жінка була успішним фізіотерапевтом-реабілітологом.  Її чоловік та брат перебували на фронті ще з 2014 року, а після повномасштабного вторгнення тоді ще майбутня санітарка-стрілець теж вирішила залишити цивільне життя. Спочатку жінка долучилась до української добровольчої армії в якості медикині, а згодом стала санітаркою-стрільцем у Збройних силах України. 

За час роботи у добровольчій армії працювала на різних етапах медичної допомоги: кейсеваці, медеваці та допомагала у стабілізаційному пункті. Вперше у зону бойових дій вирушила на Донеччину. Жінка пригадала, як одного разу під час штурму в стабілізаційному пункті за два дні було майже дві сотні поранених та двадцять загиблих. А також поділилась випадком,  що залишиться в її пам’яті назавжди:

“Був один поранений, якого я не забуду ніколи. Це був хлопчина років 20, світле волосся. В нього була відірвана нога. І ту ногу примотали йому як могли, щоб дати шанс лікарям  можливо щось зробити, якось її врятувати. Але вразило мене інше: цей хлопець мовчав, взагалі мовчав. Він кліпав очима, але ні один м’яз не рухався в нього на обличчі, він дивився як в нікуди і мовчав. ” — розповіла медикиня.

Про життя санітарки-стрільця “Піночет” у лавах ЗСУ

Відтоді як жінка долучилась до лав Збройних сил, вона постійно працює на позиції з бригадою, а  це життя в бліндажах та окопах. За словами санітарки-стрільця  “Піночет”, найважче було на Бахмутському напрямку, де щоразу одночасно було по кілька поранених.

“Зазвичай якщо прильот, якщо йде обстріл мінометний, то поранених одразу п’ять. І мені потрібно дуже швидко відсортувати поранених — хто є більш складний, хто є легший, кому першому надати допомогу та швидко відправити на евакуацію. А також з ким відправити на евакуацію. І дуже тяжко, тому що це є ще й нічні бої. Вночі нічого не видно і часто не можна увімкнути ліхтарик, навіть червоного світла. Тобто це все треба робити навпомацки” — розповіла жінка.

“Один вихід на позиції це 3-5 днів. У нас, наприклад, були ситуації зимою, що не було води, і ми мусили збирати сніг, коли він був, якісь десь бурульки на деревах. І це єдине, що ми могли пити. Також закінчувалась їжа,” — додала “Піночет”.

В один з таких виходів на Бахмутському напрямку жінка отримала поранення під час обстрілу 120-м мінометом. Один з уламків “прошив” жінці ноги. Після поранення санітарка-стрілець отримала Золотий хрест за успішне виконання бойових завдань від Валерія Залужного. Сьогодні “Піночет” успішно пройшла реабілітацію та повернулась на фронт. Зараз жінка рятує життя пліч-о-пліч зі своїм братом, а вдома на неї чекають батьки та семирічний хлопчик, яким вона опікується. 

Це надзвичайно складна і одночасно зворушлива історія сильної жінки, яка попри все переконана, що на передовій вона потрібна більше.

“Щоденник війни”  бойової медикині з позивним “Єнот”

Бойова медикиня з позивним “Єнот” родом з Донецька. З дитинства проходила вишколи патріотичного виховання. У 2014 році ще неповнолітньої майбутня бойова медикиня вимушена була разом з родиною переїхати з окупованого міста. З початку повномасштабного вторгнення тоді вже 18-річна дівчина вирішила піти на передову, щоб рятувати життя наших захисників та захисниць. Наразі медикиня служить в Іноземному легіоні Головного управління розвідки Міноборони. Минулого року дівчина втратила близького друга, наставника і побратима. Як стверджує сама медикиня, зараз вона на фронті за двох.

Про фронтове життя бойової медикині з позивним “Єнот”

“Ми можемо виходити і працювати з малими групами, як медики в групі. Також можемо працювати на кейсеваці, медеваці, на стабпункті. Тобто це різна робота, різна локація. Десь ти більш у безпеці, десь — менш. “Перша кров” не була для мене чимось специфічним. Ти просто морально маєш бути готовим до того, що в тебе будуть трьохсоті і тобі потрібно з ними працювати, щоб просто не загубитися з ними і все…

Коли йде обстріл ти починаєш думати і за своє життя, але коли ти бачиш пораненого, в більшості насправді сфокусований на роботі, яку ти маєш зробити, щоб він вижив. Якщо потрібно нести пораненого, то зазвичай ми робимо це вчотирьох, а так, що виносити пораненого на собі, це роблять штурмовики зазвичай” — про особливості своєї служби на фронті розповіла молода жінка.

Також медикиня згадала реакцію своїх батьків, коли повідомила про рішення йти на фронт:

“Мої батьки, як мабуть і всі батьки, бути проти. Спочатку вони подумали, що я буду тільки волонтерити, бо я сказала, що буду допомагати людям в Києві і вони не особливо сильно погоджувались, намагались мене вивезти, бо рідні виїжджали з Києва, які казали: “Давай ми тебе заберемо”. Я відмовилась, деякий час були певні сварки на цьому фоні. Потім вже я зізналась, що не волонтерю, а служу.  На той момент, так вчинити — це був єдиний вихід. Зараз вони мною пишаються, але це все одно їм не дуже подобається”, — розповіла “Єнот”.

За словами медикині, зараз вона допомагає своїй країні як може, але не має намірів будувати саме військову кар’єру, а хоче потім повернутися до цивільного життя, адже все життя мріяла стати фотографинею. Зараз медикиня іноді робить знімки на фронті для самої себе.

Такі різні, але однаково відчайдушні особисті історії, які зворушують, які викликають шалену повагу та вдячність до цих людей.  Таких історій тисячі і кожна з них  має бути почутою! Далі ще більше історій про українських медиків.

Зверніть увагу, раніше HUBZ писав про особисту історію фельдшера Вишгородської станції екстреної медичної допомоги у смт. Бородянка Олександра Мазуренка.