Ми часто сприймаємо поведінку дитини лише зовні: активна, сором’язлива, уперта чи мовчазна. Але за цими проявами часто стоїть щось більше: те, як дитина відчуває світ.
Сенсорна чутливість – це не примха і не «вибрики дитини», а природна особливість того, як кожен із нас сприймає світ.
Одним комфортно сидіти під яскравим світлом і гучною музикою, іншим – важко витримати навіть шум телевізора чи шелест штор. І якщо дорослий може просто прибрати подразник, то дитина часто ще не має для цього інструментів: вона реагує тілом, емоціями або поведінкою.
Про те, як розпізнати прояви сенсорної чутливості, чим можуть допомогти батьки та педагоги й чому інклюзія – це завжди командна робота, ми поговорили з фахівчинею з інклюзивної освіти, клінічною психологинею, арттерапевткою та авторкою курсів про інклюзію та емоційний інтелект Оленою Дорогавцевою, яка вже понад п’ятнадцять років працює з дітьми з особливими освітніми потребами та піднімає питання важливості інклюзії у всіх сферах життя.
Коли «гучно» для когось – це не просто незручно
Експертка, пояснюючи що таке сенсорна чутливість на практиці, починає з простого побутового прикладу:
«Мені достатньо, коли гучність на телефоні – на середині шкали. Комусь і це вже забагато, а хтось ставить на максимум і каже, що майже не чує. І це не про вихованість – це про сприйняття».
Діти не є виключенням: те, що дорослому здається «звичайним шумом», для дитини з підвищеною сенсорною чутливістю може бути справжнім випробуванням. У гучному класі, на шкільній лінійці чи навіть під час руху транспорту така дитина може почати плакати, кричати або, навпаки, завмерти і мовчати.
«Коли дитина кричить, плаче або завмирає – це не завжди про впертість. Часто це крик про допомогу, бо вона сенсорно не витримує навантаження. А коли дорослий іще й підвищує голос, дитина просто “вимикається” – мозок блокує сприйняття, аби себе зберегти», – пояснює психологиня.
Можна занадто відчувати і недовідчувати
Сенсорна чутливість може проявлятися по-різному. Наприклад, існує гіперчутливість, надмірна реакція організму на звуки, дотики, запахи, світло чи інші стимули.
«Для однієї дитини яскраві кольори – це свято, а для іншої – перевантаження, від якого болять очі. Хтось не витримує гучного звуку, а хтось без нього не може зосередитися. Це не питання “норми” чи “відхилення”, а про індивідуальні особливості нервової системи», – пояснює Олена.
На іншій шальці терезів є гіпочутливість, коли дитина, навпаки, недостатньо відчуває подразники, наприклад, що у неї мокрі ноги після прогулянки або занадто гучно грає музика.
Постійний вплив подразників може призвести до того, що дитина адаптується до подразника і перестає його помічати, наприклад, ігнорує розмови на підвищених тонах, шум машин за вікном чи навіть вибухи.
Чому важливо працювати з сенсорикою?
Розвиток дітей до 10–12 років відбувається завдяки сенсорним навичкам. Багато вправ у цей період спрямовані саме на розвиток органів чуття.
«Наш мозок не здатний одразу обробити всі сенсорні подразники. Якщо дитина губиться у трактуванні відчуттів, це може проявлятися істериками, сльозами, поганою поведінкою або навіть низькими оцінками в школі», – пояснює експертка.
На жаль, українське суспільство досі часто сприймає таку реакцію дитини на подразники як «розбещеність» чи «неслухняність», тож не спішить вчинять якісь дії, окрім ігнорування чи засудження.
«У нас багато батьків досі вважають, що дитина просто “переросте”. Але якщо не розуміти причину, дитина не переросте – вона лише навчиться ховати свій біль глибше», – застерігає Олена Дорогавцева.
Сенсорна чутливість у воєнний час
Війна суттєво змінила сенсорне середовище українців. Експертка зазначає, що зараз наші сенсорні системи знаходяться у постійному напруженні. Гучні звуки, сигнали тривоги, вібрації – усе це впливає на тіло. Тому українці мають навчитися розвантажувати нервову систему як дітей, так і дорослих.
Під час практичного воркшопу, який відбудеться 1 листопада, пані Олена якраз розповідатиме саме про те, як зменшити сенсорне навантаження, навчитися «зчитувати» сигнали свого тіла і створювати безпечне середовище для дітей. Подробиці за посиланням.
Інклюзія – це не тільки про школу. Це про все суспільство
Як вже зазначалося, Олена Дорогавцева працює у сфері інклюзії понад 15 років: не лише у школі, а й у громадському секторі, тож вона має досвід впровадження інклюзивних змін.
«Інклюзія має виходити за межі класу. Ми колись у Луганській області, де я жила до початку війни, добивалися, щоб знижували бордюри, щоб люди з особливими потребами могли самостійно пересуватись. Це і є інклюзивність у суспільстві. Не дискримінувати через інакшість, а навпаки – сприймати різноманіття як ресурс», – ділиться вона.
Психологиня наголошує, що розуміння сенсорних реакцій – це також шлях до інклюзії та розвитку емпатії:
«Через себе до розуміння інших. Якщо я розумію, як реагує моє тіло, я можу прийняти, що інша людина реагує інакше на прийнятні для мене подразники».
Як учителю реагувати на сенсорні особливості учня
Роль педагога у створенні сенсорного комфорту дитини, як зазначає експертка, надзвичайно важлива. І починається все це не з заповнення купи документів про інклюзію, а зі звичайного спостереження: чи є в класі діти з особливими освітніми потребами і що саме викликає у них сенсорний тригер.
Далі йде домовленість між усіма дорослими, які перебувають поруч із дитиною.
«Якщо вдома батьки говорять тихо і спокійно, а в школі вчитель кричить через увесь клас “Марійко, сядь рівно!” – це неправильно. Краще підійти, спокійно пояснити, інакше дитина просто не зможе адаптуватися і зрозуміти. Ми маємо спільно (батьки та вчителі) визначати, як найкраще взаємодіяти», – радить пані Олена.
Третім обов’язковим пунктом є підтримка дитини на противагу крику. У школі існує багато правил, які часто сприймаються як догма: не можна приносити іграшки, не можна вставати з місця, не можна крутитися, треба лише дивитися на вчителя і виконувати завдання. Але важливо розуміти, що правила – це не закони природи, а домовленості для зручності більшості. Якщо дитині через них стає погано, їх варто переглянути:
«Якщо дитина потребує тримати з собою іграшку чи предмет, який її заспокоює, не забирайте його “бо правила”. Це її опора, а не примха, підтримайте її в цьому».
Треба виявити: це сила чи подразник?
Головне завдання дорослих, які оточують дитину з сенсорною чутливістю – навчитися розрізняти, чи є реакція дитини сигналом для розвитку, чи ознакою перевантаження.
«Чи це буде сильна сторона, на яку ми спиратимемося, щоб розвивати її потенціал? Чи це подразник, який краще прибрати, щоб усе склалося добре», – пояснює фахівчиня інклюзивної освіти.
Наприклад, якщо дитині подобаються кольори, навчальні матеріали можна зробити яскравими та барвистими. Якщо ж кольори її дратують – краще обрати спокійні, монохромні посібники.
«Головне правило: не нашкодити. Коли ми розуміємо природу реакції дитини, можемо обрати правильну стратегію підтримки та розвитку», – додає експертка.
Що можуть зробити батьки, якщо у їх дитини є сенсорна чутливість?
Як пояснює психологиня, по-перше, батькам потрібно зупинитися та заспокоїтися. Не слід панікувати або кричати: важливо спостерігати за дитиною деякий час, щоб зрозуміти, чи постійно вона реагує на певний чинник, чи це поодинокий випадок. Олена радить фіксувати ситуації, у яких з’являється дискомфорт, і за потреби звертатися до фахівців.
Важливо робити це вчасно, адже в практиці експертки траплялися випадки, коли батьки зверталися занадто пізно і лише через три роки виявляли, що у дитини були проблеми зі слухом.
Також психологиня наголошує: не варто замінювати консультації лікарів порадами з форумів.
«У Facebook поради можуть здаватися добрими, але не будуть фаховими. Краще один раз поговорити конкретно по вашому випадку з психологом, ніж перечитати сотні коментарів під схожими, на перший погляд, ситуаціями», – застерігає пані Олена.
Курс «Асистент вчителя»: простими словами про складні речі
Разом із освітнім центром HUBZ Освіта Олена Дорогавцева готує курс «Асистент вчителя в інклюзивному освітньому середовищі: підтримка, адаптація, ресурсування», де розповідатиметься не лише про сенсорну чутливість та розвиток емоційного інтелекту, а й про практичні аспекти інклюзивної взаємодії і як правильно її впроваджувати.
За словами Олени, більшість педагогів насправді не готові до інклюзії: навіть вчителі, які працюють у школі по 20–30 років, можуть не мати досвіду адаптації дітей з особливими освітніми потребами у класі.
Курс має на меті дати практичні навички, щоб дорослі змогли створювати безпечне та комфортне середовище для всіх дітей, вчитися бачити сенсорні особливості та правильно на них реагувати. Також він є акредитованим і може бути зарахований у систему підвищення кваліфікації педагогічних працівників.
«Ми будемо вчитись не лише розуміти дітей, а й себе. Бо якщо дорослий не стабільний, він не може підтримати дитину. Безпека – перш за все», – наголошує експертка.
На курсі учасники отримають чек-лист для батьків і педагогів, ідеї ігор і вправ, що допомагають дитині саморегулюватися, а також приклади адаптації навчального середовища без стресу і стигматизації. Детальніше за посиланням.
Ми всі різні – і це прекрасно
«Сенсорна чутливість – це не діагноз. Це нагадування, що всі ми відчуваємо світ по-різному. І якщо ми, дорослі, навчимося чути не лише вухами, а й серцем – тоді зможемо створити простір, у якому кожна дитина буде в безпеці й зможе розвиватись», – підсумовує Олена Дорогавцева в розмові з журналістами HUBZ.
Ми любимо тексти без помилок. Але часом вони трапляються. Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.